Почну з того, що я маю унікальний випадок для нашого міста. Так сталося, що за родинних обставин, а саме через розділення моїх батьків за совєтським розподілом - тата залишили працювати в Харкові, а маму, одразу після тримісячної декретної відпустки, відправили працювати інженером на хімічний комбінат десь у тоді Дніпропетровській області з проживанням у гуртожитку, а я виховувался у бабусі. Виховувалася українською мовою, ходила до українських ясел, потім українського садка. Заговорила українською. Російську не знала взагалі.
Тож мій унікальний випадок полягає в тому, що на воз"єднання нашої родини до Ха я прибула, не розмовляючи і не розуміючи російську. Повірте, таке буває
І що б ви знали про дискримінацію.
У вас колись закладало вуха від намагання зрозуміти те, що тобі кажуть виховательки в садку, і не просто кажуть, а вимагають щось робити? Ти чуєш, що якісь слова і схожі на ті, що ти знаєш, але контекст все одно не розумієш. Ти стаєш заляканою і відлюдькуватою, маючи взагалі-то доброзичливу вдачу. З тобою не хочуть спілкуватися однолітки, бо вони тебе не розуміють, а ти їх. Тільки з батьками і можна розмовляти. Та з поодинокими старими людьми в транспорті, які зачувши твою українську, підходили поговорити, чи просто послухати...
Що б ви знали про дискримінацію, коли ти вчив українську абетку, а маєш вже знати російську. Знати, бо всі вже знають, і тебе окремо ніхто вчити не збирається. Коли з того, що ти міг прочитати, є тільки вивіска дорогою до садка на початку пр. Московського "Дари ланів". Там була і з крапочкою. Я її твердо знала. Лани і дари не зовсім. Але я могла прочитати. Так і ходила, наспівуючи: дари-ланів, дари-ланів. Лагідне таке звучання. Воно заспокоювало. Ще був магазин Тканини. Ковбаси. Це я знала. Були мої українські книжки, привезені від бабусі.
Але найгірше, що я не розуміла, що це все означає. І ніхто не пояснив мені що. Бо дітей і тоді, і зараз загал не вважає за рівних: дєточкі, всьо лучшеє детям. Чому? Тому що діти - недодорослі, їх треба або не вважати за повноцінних людей і не пояснювати тому складних речей, або занадто опікати і панькатися, і саме через це знов таки не пояснювати складних речей...
Звісно, до 1-го класу я вивчила російську. Я навіть стала відмінницею. До 9 класу включно
Але отримавши підручник "Родная рєчь" у 2-му класі, я знов нічого не зрозуміла. Бо це якось для мене особисто було неправильно. Потім пізніше я не розуміла, чому в ГрССР такі ж самі гроші, як в в УССР, якщо це незалежні республіки у складі СССР, як нам розповіли в 4-му класі на першому уроці Історії України. І, що головне, саме ці питання ніхто не роз"яснював мені. Так я так і жила, додумуючися до всього сама. Іноді, неправильно.А зараз всі російськомовні повивчали слово дискримінація і розмахують їм скрізь, де тільки звучить українська мова, чи навіть - натяк на неї.
Ні, ви нічого не знаєте про справжню дискримінацію, я вам скажу. Бо всі ви насправді знаєте українську. І у вас не закладає вуха, коли ви її чуєте. Ви можете зрозуміти вітання українською. Ви все можете. А я 46 років тому - ніт.
Я навіть не буду вас просити вчити українську. Не вчіть. І не розмовляйте. І не переходьте. Не треба.
Головне, що моє право розмовляти українською в моїй країні тепер закріплене законом як і право скаржитися на тих, хто мене буде за це ображати.
В країні, яка вже 30 років зветься Україною. Нарешті.
На фото я і моя бабуся Женя. В дівоцтві - Козаченко. Українка.
Немає коментарів:
Дописати коментар