В’ячеслав Омельченко

1 березня 2014 року під час антимайданіського штурму в Харкові я опинився зовні, а не всередині ОДА. Просто тому що товариш захотів ще постояти на мітингу, а не у будівлі, я й не потрапив під лінчування майданівців.
Наступного дня я пішов в кіно, щоб трохи розвіятись. Але тоді розвіятися не вийшло, бо давали «Трудно быть богом» Гєрмана — в’язку чорно-білу російську стрічку, позбавлену всякої надії.

Сергій Фоменко

Був російськомовним київським підлітком. У 23 роки почав говорити українською . На це мене надихнули класні тексти популярних тоді рок-гуртів «ВВ» та «Брати Гадюкіни». Мій вибір української мови для щоденного спілкування був імпульсивним кроком, свідомим цей вибір став трохи пізніше.
Спочатку мої друзі (виключно російськомовні) дивувалися цьому і підколювали мене.

Юрій Макаров

У мене перехід (на українську мову - В.Х.) не відбувся одномоментно. Я росіянин із часткою української крові (та ще кількох європейських), і повністю відмовлятися від своєї ідентичності було би кроком нещирим. Мені були огидні автоматична перевага, якою за часів моєї молодості користувалися російськомовні росіяни, та прихована, але дуже відчутна дискримінація всього українського.

Вахтанг Кіпіані

Як ви стали таким, як ви є зараз?

Я жив з мамою та бабусею. Батьки рано розлучилися, але зберегли дуже добрі стосунки. Дитинство минуло на Північному Кавказі, в місті Новоросійську. Це історично так звана Чорноморщина, Кубань. Правда, там у радянський час все «зачистили», і сліди праминулої історії важко було знайти (хіба в мові ми чули українізми, навіть серед людей не українського походження). Наприклад, моя вірменська бабуся казала не «муравьи», а «комашки», «друшляк», «буряк» тощо.

Майкл Перрі

«У сільському саду я зрозумів, що я – українець», – каже Майкл Перрі – католицький священик у США, який походить з української родини, що емігрувала з Лемківщини ще на початку ХХ століття. Впродовж всього свого життя отець Перрі постійно шукав свою українську ідентичність. Власне про це він і розповів в розмові із Z, а ще про те, що для нього означає бути священиком, про американську мрію і брудні руки, які ведуть до святості.

Я народився у Нью-Йорку у сім’ї українських іммігрантів. Мої батьки народилися вже у США, проте бабусі і дідусі були із Лемківщини. З дитинства я вивчав історію своєї родини, і що більше часу минає, то більше деталей про неї я дізнаюся. Зараз у моїй родині є лікарі, адвокати – люди із вищою освітою, професіонали своєї справи. Це горда історія бідних іммігрантів.

Михайло Ткаченко

Спочатку обираєш собі цивілізацію, світ. Визначаєшся, хто ти є?
Тут допомагає виховання, історія, сприйняття історії, її аналіз. Далі - остаточний вибір цивілізації! Аще визначаєшся, якою бажаєш бачити власну державу, якщо визначився, що твій світ - Україна. Україна є різна (на превеликий жаль): Українська та зросійщена. От і обираєш собі Україну!

Керувати

Станіслав Федорчук

Станіслав Федорчук
Думаю, існує безліч шляхів до того щоб стати українцем. І на жаль, не менше аби втратити свою ідентичність. Ми живемо наразі в умовах війни, коли чимало людей, які багато років були громадянами, в яких є паспорт України, прокинулися для того аби стати українцями. Часто наводжу приклад Леоніда Мосендза, який на початку Першої Світової був російським офіцером-малоросом, шанувальником Російської імперії, а в 1918 році вже у лавах армії Петлюри. Таке я бачив на прикладі своїх знайомих. Найпарадоксальніше, це історія про одного з засновників "ДНР", який не тільки не підтримав спецоперацію "Російська весна", а пішов зі зброєю воювати за Україну. Рядовим добровольцем.

Оксана Зайцева

Oksana Zaytceva На самперед це всмоктується з молоком матері! Мене зробило свідомою українкою виховання у родині. Мені батько ще в 80-х ріках, коли була можливість не вивчати українську мову казав: « Ти УКРАЇНКА. Тому ти повинна знати свою мову!» Дітей зі східної України треба вивозити в Карпати, організовувати патріотичні табори, щоб вони ковтнули карпатського повітря і «інфікувалися» « Бандерським синдромом»!!! ))))

Іван Богдан

Дивно, але майже аналогічне запитання нещодавно було задано мені одною іноземною особою. Відповідь була приблизно така: я люблю свою землю, річки та гори, степи та ліси. Мирна, квітуча, чарівна Україна. Але коли на неї прихали російські танки – я став справжнім українцем. Українцем в крові, пилу, вогні і зі зброєю в руках!!! Я перетворився з «трутня» в захисника своєї землі!

Володимир Філіпов

На мій власний погляд, перший крок - це розуміння історії своєї країни, бажання знати її та потрібність ділиться знаннями з іншими.
Без історичної пам'яті неможливо бути українським громадянином, і справи тут не в «національній приналежності», а в приєднанні особисто кожного до соборної спільності - до Соборної Незалежної України.

Микола Дзюбінський

так само, як стають словаком, чехом чи поляком :) власне, приналежність до мовно-етнічної спільноти - якщо коротко.
- а якщо ширше?

- ну від малечку - живеш-слухаєш-стаєш. :) власне, не обов'язково змалечку: наприклад, мій тато виховувався мамою-словачкою в селі на Волині, де були словацькі русини, залишки чехів, їден москаль..
але "усереднене" середовище було ридзо українське - тому він _тоді_ вже до певної міри формувався як українець. а от в армії став "русскім" - (амбівалентність в молодому віці - вона така).

Женя Дісс (Євгенія Левінштейн)

Тут запитують, що для мене Україна.
Спочатку були діти друзів та друзі дітей, які раптом перейшли на українську. Надворі був 2004. Моя Україна тоді почалась.
Україна для мене - країна дітей. Нічого мені так не важливо, ніякі героїчні та трагічні сторінки історії не бентежать мене так, як діти. Минуле - це чудово, але моя Україна - це сьогодення і майбутнє.
Діти сходу. Ті, кому зараз менше семи років, і які пам'ятають тільки війну. Ті, хто розмовляє українською, але не розуміє цього. Ті, хто мешкає біля блок-постів, поміж блок-постами, і малює українські прапори. Де найпатріотичніші діти? В Золотому, на лінії роззмежування, де ж ще! Хто краще за усіх малює Тараса, ілюструє Лесю? Наші, із Золотого!