Роман Кушнарьов

Розмовляти українською легко. Головне, підготуватися і наважитися – решта піде, як по маслу. Коли минулого літа перед відпочинком на Одещині я вирішив, що буду говорити всюди українською (а до цього це була малинівська говірка вдома й слобожанська російська на роботі), то я вже був до цього готовий не лише ментально, а й практично. Що ж я для цього зробив?

По-перше, максимально зачистив власний інфопростір.

Анатолій Родіонов

"Я розкажу про свою мотивацію. Я травні 2015 року я став командиром 13 омпб. Коли командир віддає накази то підрозділи чи окремі військові мають їх виконувати. Я віддав наказ молодому тоді командиру 1-ї роти, капітану Косенко Сергію, про висунення роти на передок. З часом ротний мені доповів, що рота відмовляється виходити. Я поїхав в підрозділ( на опорник) і побачив розвалену і напівп'яну роту. Зі строю до мене звернулися з питанням - "А яка буде наша мотивація?" Я сказав: "Я не знаю яка у Вас мотивація і чого Ви взагалі прийшли, якщо задаєте таке питання, але я скажу яка в мене мотивація! У мене в Красноармійську родина і домівка.

Дмитро Ковалик

довга історія .... за етнічним походженням українець я тільки на 25% (дід по матері з "малою шляхти"), решта - німці, румуни, еврейци і далі я вже сам толком не знаю хто. коротше, "суміш бульдога з носорогом і їжачок по дідусеві", стандартний результат культивованих при совку інтернаціональних шлюбів з метою вивести усереднено-уніфікованого "радянської людини" без роду-племені і ясною ідентичності. мій дідусь в числі інших своїх занять був актором Одеського Українського Театру - від нього я з дитинства ввібрав повагу і інтерес до української мови та культури, з якими в ті часи в Одесі було самі розумієте як, на букву Х і не "добре".

Вадим Алтухов

Мої батьки народилися в місті Костянтинівка Донецької області. Батько закінчив українську школу і в дорослому віці читав переважно українські книжки. Напевно все це почалося з дитинства, коли батько переказував прочитані книжки українською. Для мене стало цікаво, а як навчалися в Костянтинівці під час окупації німцями Зібрані документи підтвердили, що навчання проходили українською мовою.

Фоззі

Одного разу, давним-давно, я стояв у коридорі харківського інституту фізкультури і голосно обурювався неочікуваній появі в розкладі заліку з історії України. Нашвидку закрита Гуманітарна академія орендувала тоді в інфізі класи, в яких нас намагалися вчити журналістиці за радянськими підручниками. Я був жлоб, я пишався тим, що поєднував роботу на телебаченні зі стоянням на базарі і поводився відповідно. 

Пам'ятається, історію України нам вставили або замість, або на шкоду всесвітньої, ось я і намагався безрезультатно і голосно жартувати на цю тему – поверніть, мовляв.

Павло Жебрівський

«Доки Україна представлятиме себе як країна, в якій не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією». Це сказав не «український буржуазний націоналіст», а професор Віденського університету Міхаель Мозер у інтерв’ю в газеті «День».

«Я прекрасно пронимаю ваш язык, и если бы он вам самим был нужен, вы бы не говорили везде на русском! Вы сами не хотите никакой Украины!» – а це цитата із дискусії у Фейсбуку.

Зараз, бачу, піднялася чергова хвиля дискусій про українську мову. То я також хочу поділитися своїми думками.

Анастасія Горова

Я луганчанка. Народилася у 1989 році у файному місті Луганськ, тут виросла, отримала якісну освіту (працюю за спеціальністю і дуже задоволена своєю роботою), тут вийшла заміж і народила сина.

Моя мама - українка, тато - росіянин. З самого дитинства я їздила на малу Батьківщину то мами, то тата - то до Львова, то до Московської області. І у мене ніколи не виникало запитання, хто я. Я українка, хоч і маю російське коріння.

Так само для мене Луганськ завжди був Україною, я ж можна сказати, народилася у незалежній Україні! І для мене ніколи не було і не буде інакше: Луганщина - це Україна!

Тетяна Джеріпа

Свою національність я сприймала завжди, як належне. Ніколи, наскільки я пам'ятаю, я не вважала себе ''рускім чєловєком''.

Моя батьки - українці. Родичи з українського села. Куди я їздила змалку, одразу починаючи розмовляти там суржем.

Але. Я ніколи до недавна не усвідомлювала насправді, що це означає: я - українка. 

Я росла в російськомовному Харкові і років до 20ти з гаком була абсолютно аполітична. Ні, я знала, що комуняки - суцільне зло, знала про Голодомор, про постійне довління над нами рашки. 

Але все це знання абсолютно не заважало мені існувати, спілкуватись з росіянами, слухати й дивитись російське, мене не зачіпало шовіністьске і зверхнє становлення до ''хохлів'' скрізь, де це тільки можливо. Як, наприклад, я могла дивитись і мені подобався фільм ''Брат 2''- для мене це зараз загадка.

Олена Добровольська

Хто я така щоб когось судити? Я знаю лише про себе.

Я знаю, що мені, людині, що навчалась в українській гімназії, яка не розуміє точних наук російською, писати перші тексти та коментарі українською було вкрай важко. Адже за багато років я втратила навички. І саме тому я, як ніхто, знаю, як з часом випалюється мова з життя.

Я знаю, що була впевнена - хей, це простіше простого, знову згадати, миттєво - спалах і ти вже україномовна. Але ні. Перше, що мене спіткало - це сором, що я підбираю слова.

Наталя Остроумова

Ой, може не дуже грамотно ,але що знаю чи чула від родичів. Село під Балтою . протікає річка Кодима. Колись  була суднохідною. На полі ,недалеко від хати скіфська могила. Дід по мамі Новіцькій, з польськими коріннями, возив священника на бричці, закінчив 3 класи церковно-приходськоЇ школи, бабця-украЇнка. коли дід робив вино, вона сварилась та казала "закрий свою гуральню"., готувала Їсти на кутуні, робила з першого молока після отелу колястру. Бабка по папі молдаванка – Параня.

Раїса Бабченко

Важлиий  історичний  етап державності України відраховується після Революції Гідності  в 2014 році.

Незалежно від того, де  знаходяться українці, якої вони статті, віросповідання, політичних переконань тощо, вони несуть у собі ознаки останніх Подій.

Людська гідність –це перш за все любов до ближнього, як до самого себе, пожертва заради суспільного блага, взаємодопомога і інші здобутки рис людини, які вона розвивала з  часів Різдва Христова. Це наближення своєї  моралі до Його поглядів.

Анна Гоц

Я почувала себе українкою завжди, від самого народження, навіть тоді, коли ми жили в Горлівці. Але особливий кайф від своєї мови, від своєї національності відчувала, коли в студентські роки (навчалась в Києві) , на презирливе "понаехали" ввічливо і з насмішкою відповідала чистою українською мовою, що було більш дошкульніше, ніж відбірний російський мат. )))

Олександр Янковський

Та все просто. Будь-яка розвинута людина усвідомлює себе й хоче відповісти на своє питання - ким я є? 

Я відповів собі - я українець...

Інга Дуднік

Коли саме  я стала усвідомлювати себе українкою важко сказати. Але те, що це відбулось вже дорослому віці це точно.

Я була російськомовною людиною.  Батьки , бабуся хоча й прожили все своє життя в Кіровограді, говорили дуже чисто російською  і мене тому навчили.  Нові знайомі мене часто запитували: «А ти давно з Росії приїхала?» . Ніхто не вірив, що я народилась та виросла в Кіровограді.

Вадим Балицький

В 90-х у нас була чудова компанія, в якій був неймовірний україномовний Віталій Коцюк. Коли роздумували "на трьох", Віталій всіляко заохочував мої спроби російськомовної людини родом з Бєларусі спілкуватися українською. Говорив, що у мене галичанський акцент). Давно немає Віталія. Але його підтримка і зараз, через 20 років, допомагає мені говорити українською у всіх можливих випадках. Хоча середовище спілкування у мене в основному російськомовне.

Вадим Міщанин

Було дуже давненько, коли зі старшою сестрою все літо проводили в селі на Київщині у дідуся та бабусі. Та якось завжди переходили на українську, а потім поступово, по приїзді у Запоріжжя, десь із місяць налаштовувався на руську, бо на жаль стикався що будуть обзивати "колхозніком". А те рідне, батьківське село , нещодавно дізнався, дякуючи інтернету, засновано у 1549 році, та було приписано до Білоцерківського козацького реєстрового полку. Назавжди запам'ятав, що коли виповнилося сім років, мій дід Ґриґор Корнійович зі словами "Що козаче, треба на коня сідати", посадив на коника, провіз метрів з п'ятдесят та зняв з коня, і провів свій обряд... Отак воно і було, то рідна українська, то "городська руська"!

Олександр Чижиков

Я жив в українському світі в школі і став українцем,коли ми ставили «Давню казку» Лесі Українки і Карпенка-Карого «Сто тисяч».Коли майже всю напам'ять вивчив «Катерину» Шевченка, і сприймав поеми  «Гайдамаки» і «СОН», як викладення уривчастого короткого курсу історії України.Я слухав і багато цікавого про УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ від вчительки української - УМАНЕЦЬ ТАМАРИ ЯКІВНИ, родом з Черкащини, про яку в радянські часи не писали в доступних ЗМІ.

Ірина Пірогова

Я завжди була українкою. Навіть маленькою дівчинкою. Всі мої предки до осяжного 7-го коліна  жили тут, на запорізькій землі.

Частково це козацька лінія, але на жаль, не досліджена і втрачена історія. А так - селяни. Звичайні селяни, які все життя оброблювали землю, годувалися з неї  і жили на ній.

Мої тато й мама теж самі звичайні селяни. Але змолоду переїхали "у місто"))) - райцентр м. Пологи Запорізької області. Тому я майже  міська панянка. (Так мене називала моя прабабуся - моя паняночка((( )

На нашій вулиці (не знаю чому) у Пологах  було багато переселенців - з  суто російськими прізвищами, з купами родичів "з сєвєра", які приїджали влітку на сонце, тепло, море (яке поряд), помідори та  "клубніку".

І коли вони мене називали "хахлушечка" - лагідно ніби - я, мала зовсім дитина, дуже бурхливо завжди заперечувала - ні, я - УКРАЇНКА!!!

Вадим Джувага

На відміну від ровесників (жив у Шахтарську на Донеччині), я ріс в атмосфері українофільства, якщо можна так висловитися. Батько – український поет, доволі знаний на Донеччині, задля власного престижу слідкував за моїми успіхами в українській мові та літературі, і якщо я приносив «трійку» за мову або «четвірку» з літератури за чверть, то на каніулах замість гульок на вулиці отримував домашній арешт з читанням українських книжок.  Я залюбки в дитинстві читав книжки з козаччини («Іван Богун» Я.Качури, «Гомоніла Україна» П.Панча, «Полковнгик Семен Височан» і «Данило Нечай» Т.Микитина, «Северин Наливайко» В.Кулаковського тощо), співав українських пісень, слухав українські радіовистави, словом, був українофілом.

Світлана Авад

Ми вже 20 років у Лівані розмовляємо вдома тільки українською мовою. Діти виросли з любов'ю до України.

Мої сини розмовляють вільно українською,російською /вдома/ , арабською,французькою, англійською /в школі /.Зараз старший вчиться у Польщі. Знаючи українську, швидко вчить польську. І пішов на курси німецької. В нас такої можливості,на жаль,не було.

Наталя Шиян

Я все своє життя була за паспортом і народження батьками українкою, але на жаль (і тепер на превеликий сором), оскільки проживаю на сході України мислила як і більшість тут, зомбованих Рашкою людей .Каюсь, але моя свідомість почала прокидатися тільки з осені 2013 року, тоді я почала дуже уважно слухати не телевізор, а про що говорять люди, вникати в те, хто вийшов на майдан і чого вони хочуть, а коли були лютневі розстріли я не плакала - я ридала ридма, стала нервовою, дратівливою, пересварилася з усіма ватяними родичами і знайомими, намагаючись їм щось довести

Сергій Нечіпай

не можу точно сказати, але коли стояв вибір національності для позначки в паспорті в 16 років, або, украінець - по батькові, або, росіянин - по матері, вибір був зроблений на користь батька! і тоді це був усвідомлений крок, хоча паспорт отримував в Пітері, принади Росії на мене не подіяли і ніякого розрахунку не було, зійти там за свого, що було нескладно! просто, так вирішив! ... давно це було, сорок з гаком років тому! а вибір був зроблений раз і назавжди!

Віталій Савчук

Я відчув себе українцем, коли проводив літні шкільні канікули в селі Новоолександрівка у бабусі в Великомихайлівському районі, Одеської області. Був там такий дядько Вітя Українець, козак. Друг дитинства мого тата. Коли розпався СРСР в тому селі поставили прикордонну заставу, а через деякий час, її хотіли перенести подалі. Але дядько Вітя з селянами запротестували, тому що цілий взвод прикордонників для села був як повітря необхідний.

Наталя Шишенда

я відчула себе в 7 років) батьки з села і природньо, що все літо я проводила там. Полтавська область чиста і мелодійна українська мова) і ось повернувшись на 1 вересня в місто (Дніпропетровськ-В.Х) я пішла в магазин за хлібом (так, так - тоді в такому віці діти ходили за хлібом в магазин самі)) переді мною в черзі трохи старша дівчинка  попросила: -:-Дайте пожалуйста круглый белый... І в цей момент в моїй голові прозвучала фраза-Ти дивись яка вона руська)))) хоча сама я говорила російською)) ось така історія))

Марія Перегуда

Я, проживши майже все своє життя в Україні, пишалася, що народилася в Росії. Росія завжди була краще для мене, завжди мені в голову вкладалося, що українці жадібні, злі, хитрі, а за російську мову можуть і побити! Це насправді втовкмачували в голову в Криму. Потім я вийшла заміж за українця і приїхали ми служити в Житомир. Я реально боялася на вулицю вийти) А потім звикла, мова мені дуже сподобався, люди добрі, не кримчани ... Але асоціювала себе з Росією. Навіть майдан на мене не подіяв. А потім віддали Крим- в мені стала прокидатися людина.

Тетяна Петракевич

1 грудня 2004 рік. Згадую перший майдан ... ми-три дівчини з Одеси поїхали туди на день, щоб подивитися на все своїми очима і зрозуміти, що реально відбувається ... зрозуміли і підтримали. Пробули на Майдані весь день, а ввечері, перед поїздом, зайшли в маленьку кафешку на Прорізній. За телевізорів в кафе природно йшла пряма трансляція з Майдану. На сцену піднявся Пономарьов і почав співати гімн України. У той же момент всі присутні в кафе встали і співали гімн разом з ним. І ми заспівали ... зі сльозами на очах. Того вечора я вперше співала Гімн своєї Батьківщини, і вперше усвідомила, що я-українка. ❤ Україну!

Любов Лазука

Ще десять чи навіть шість років тому я б засміялася, адже відповідь очевидна: українкою я була завжди. Натомість тепер, проживши стільки років далеко від дому, я можу говорити на цю тему годинами. І без жодних на те жартів. Бо у всі ці роки я якраз і витратила на самоіндентифікацію.

Українство для мене, як і для багатьох дітей, починалося з бабиних казок, співанок і байок, що супроводжувалися її дзвінким сміхом. Досі наймелодійнішим для мене залишається щирий сміх і навіть завжди закохуюся саме у веселунів.

Володимир Цибулько

треба народитися в правильному місці і в правильний час!

Діденко Андрій

Я відчував себе українцем коли сидів в колонії за сфабрикованим звинуваченням і російськомовний від народження почав вчити українську мову і вимагав від персоналу колонії спілкуватися зі мною виключно українською мовою. Вдруге - коли пішов голодувати під Український Дім за українську мову, а втретє коли пішов на Євромайдан. Як на мене, з практики спілкування з різними людьми це відчуття, усвідомлення українця, або дається від народження, або пізніше, або не дається взагалі.

Валентина Сторожук

         

  За усе свідоме життя ні разу я не ремствувала на те, що народилася в Україні, не соромилася своєї національності. Ніхто й ніколи мене за це не засуджував і не принижував, хоч відстоюю ще зі студентських років (наскільки можу і наскільки вдається) свою українськість. Щоправда, досі щастило працювати в колективах, що пропагують рідну мову, звичаї та обряди, нашу самобутність і неповторність. Це Вінницький літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, обласний центр народної творчості, літературно-мистецький журнал «Вінницький край».

Михайло Волошин

Родом з Дніпра. Рідна мова - суржик. Після школи приїхав навчатись в Одесу і от вже 35 років тут. Переважно російськомовна середовище плюс русифікація що за радянських часів, що і потім. Як результат - в 90-х доходило вже до того, що з братами телефоном переходили на російську. Цікаво, що мені ще в 80-х роках показували книгу, де згадувалось походження мого прізвища (таке давали на Січі вихідцям з Волощини). Тоді було байдуже :-( А от зараз пишаюсь :-) В більшості намагаюсь писати українською і з українськомовними співбесідниками переходжу на українську. Ну, в общем, відчув себе українцем і мені це подобається :-)....Саме так - живими історіями - наповнюється портал в інший світ. А саме: з "руського міра" - в український світ.

Аміна Окуєва

Якщо відверто, то до Майдану (Революції Гідності) я взагалі не замислювалася про долю української нації. Можливо, тому що  жила в Одесі, і не відчувала особливої ​​різниці між росіянами і українцями. Звичайно, я завжди раділа тому, що у мене є громадянство України і що я можу спокійно жити в цій країні. Адже Україна завжди, навіть в найскладніші часи, відрізнялася толерантністю до людей інших національностей і віросповідань.

Олександр Солонтай

Українцем стати настільки просто, що варто було б це ускладнити. Мені здається, що не можна просто так видавати паспорт українця кожному, хто має достатній вік та звернувся за документом. Щоб стати українцем повинен бути мінімальний іспит на знання України, прав та обов'язків громадянина, історії, мови, елементарної географії. Особисто я не проходив цієї процедури, як і решта мільйонів українців, став громадянином дуже легко. А ще я ставав українцем двічі.

Ольга Мора

Жила собі на кордоні з Росією дівчинка-українка, говорила суржиком і  ніколи не замислювалась, над тим, що треба комусь доводити що ти українка. Залюбки вчила щедрівки, колядки, щороку ходила до сусідів щедрувати, вдягнувши барвисту бабусину хустину, сусіди її чекали, пригощали і раділи її українським віршам. Суржик-суржиком проте щедрівки завжди вчилися виключно рідною мовою. Мабуть, це було на генетичному рівні закладено.

Ігор Гармаш

Вирости мені довелося у селі поблизу Запоріжжя. Звісно, панував там суржик, якого ми, підлітки, дуже стидалися. Вчилися в україномовній школі. В студентські роки в обласному центрі перековувалися на «гарадскіх», не дуже розуміючись на питаннях коріння, чи то спадщини.

Зараз дивно мені чути про утиски української мови. Хоч у Запоріжжі звучала більше російська, але я, завзятий книгоїд, світову класику у магазинах знаходив українською без проблем. А от російською – був дефіцит.

Вячеслав Федчев

У мене приблизно так: в графі національність - все складно. Щоб спростити, вважаю, що українцем мене зробив паспортний стіл і воєнкомат. Може здаватися, що паспорт і інші бамажки - формальні ознаки, що не мають ваги, головне - щось мати у душі. Ну, але для мене в силу виховання й походження питання стоїть саме про те, щоб ставати українцем. Зовсім не очевидним є рішення залишатися тут, платити Україні податки, чекати повістки, користуватися послугами цієї держави й у силу умінь вкладатись у розвиток тутейшого суспільства.

І ще про те, що сприяє цій моїй особистій українізації: реальні та віртуальні спільноти,

Андрій Юсов

Народився і виріс я в Одесі, з дитинства розмовляв російською мовою і класу до другого української мови просто не розумів. Добре пам'ятаю як плутав слова "перукарня" та "пекарня" а сина знайомих зі Львова, замість казати Северин, щиро кликав Сувеніром. Пізніше з'явилось якесь природнє відчуття мови, але спочатку було розуміння, що я українець і моя рідна мова українська. Найбільше мабуть завдячую тому, що я став усвідомленим українцем, своєму російськомовному діду-фронтовику Валентину Соловйову - діду Валі. Саме він розповідав правду про страшну війну та примусову службу в радянській армії, щиро ненавидів комуністів та глузував з кацапів (слово "москалі" на Одещині не вживали), тих, що прийшли війною в Україну та забирали в людей хліб.

Jurko Zełenyj

Jak staty Ukrajincem? Nu, osobysto v mene ce vidbułosia v toj sposib, szczo ja spoczatku stav ZAPEKŁYM NENAVYSNYKOM SOVKA!!
A jak vidomo,"sovok" totożnyj za svojeju suttiu "kacapstvu": izyq, скрєпи -- vse zvidty, z Ordy.
Vidpovidno, ja zrostav na tezi anty-kacapstva. Ałe jakszczo je szoś CONTRA, to maje buty i PRO. 
Pozajak v pidlitkovomu v perehidnomubdo pidlitkovogo viku potrpapyv same na Gałyćki tereny - zvidky pohodyť mama, - to ce seredovyszcze mene vże "dotoczyło" jak Ujrajincia. 

Анатолій Рекун

Є на деревах така зараза, що зветься омела. Розносять її птахи, в основному ворони. Ця омела проростає в живому дереві і починає пити його соки. Через деякий час дерево засихає, а на ньому рясно квітне ОМЕЛА. Ось так відбувається і з мовою. Спочатку їй вкидається такий вірус, який проникає всередину і починає знищувати все, що напрацьовано сторіччями.

Не хотів бути омелою і помирати від омели.

Віктор Пушкар

в дитинстві вільно говорив двома мовами. В Києві більше російською, в Ірпені, куди їздив влітку, українською. Зрозумів, що це дві різних мови, коли в школі (конечно же "русской", їх в Києві була переважна більшість) мені почали виправляти "простонародние слова", тобто локальні українізми. Дуже здивувався, коли пізніше поїхав з батьками в Росію і зустрів там правдивих моноглотів. Думав, що вони приколюються, коли кажуть, що не розуміють української.

Андрій Вовк та Каті Бруннер

Завдяки батькам Мар’яна  вивчила дві рідні мови - українську та німецьку, розмовляє без акценту і в обох країнах спілкується з друзями як "своя".

Андрій Вовк та Каті Бруннер доклали для цього дуже багато зусиль. "Ми перечитали гори літератури, як виховувати дитину в іноземному оточенні, консультувалися з медиками, психологами й педагогами", - розповідає чоловік. Однією з їхніх цілей було зламати стереотип, що дитині буде надто важко одночасно опанувати дві мови як рідні.

Андрій Олефіров

За законом стають "за народженням і походженням". А так: я до 7 роки знав тільки українську дякуючи бабусі.. А мова - дуже важливий чинник. Маю на увазі не просто розмовна, а коли думаєш і сни сняться мовою

Вікторія Склярова

Добре починання! Дякую Володимире!

Завтра поминатимемо українського журналіста Сашка Павленка (брав участь у створенні газет, які друкували у Литві за харківськими гранками, а потім потягом передавалися сюди й миттєво розкуповувались за ціною п'Ятдесяти Ізвєстій)

Дев'ять днів тому, провівши його, кожен по колу поділився власною історією.

Моя історія проста: пісні у бабусиній хаті на свята, вдумливий, зворушливий шкільний учитель.

Марина Павленко

Як я стала українкою? Насамперед вплив батьків - учителів-словесників, які читали мені багато книжок - українських та в гарних перекладах і мова яких була жива, багата й чудова. Татові й мамі завжди боліло "українське питання", вони часто розмовляли про це між собою: при тому, що зросли в центральній Україні, виховувались звичайними совєцькими громадянами і, як і більшість, вірили тодішній пропаганді.

Євгенія Чуприна

Довго спостерігала за усіма цими процесами і зрозуміла, що людина не почне замислюватися над питанням своєї ідентичності, поки не увійде у пряме зіткнення з ворогом. У нашому випадку - з представниками руського міра. Ти приходиш до них несвідомий і з білим пушком на потилиці, повний зефірних ідеалів. А вони у мент визначають твою породу й починають нищити. Якщо ти сидиш десь у Луганську все життя, а у Москві був тільки в глибокому дитинстві, бачив лише Мавзолей та ковбасу, то звісно, ти не можеш себе усвідомити українцем.

Ігор Тодоров

Я походжу з російської родини. Хоча моя бабуся Марія Федорівна з Курської області (наших етнічних територій), вживала українські слова і мала дівоче прізвище Лазаренко. По батьківській лінії в роду були приазовські греки. Прабабуся не знала російської і говорила виключно грецькою…