Мені все було дивно спочатку. Написи українською. Панчохи там всякі, шкарпетки. ПЕРУКАРНЯ.
Від вивчення української мови мене звільнили. Але літературу залишили. Я до сих пір пам’ятаю напам’ять “Хіба ви знали паничі” і “В нього очі, наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко”. Ви, може, і не пам’ятаєте, а мені ці перші уривки на українські й прям врізалися в пам’ять. Тому що незрозуміло було, що це таке – волошки? Але сама мелодика мови заворожувала. Потім були книжки, куплені в буках за якісь копійки. Українською, бо це було красиво. Дуже. І я ніяк не могла зрозуміти, чому українською Петрик це гарно, а в перекладі Пєтєнька – кострубато.
Думаю, що найголовнішу oтpyтy в мене впустило пряжене молоко. На Салтівському базарі стояли бабусі, які продавали молочку всяку. І в тому числі топлене, коричневе молоко з темною карамельною пінкою. Це став мій особистий нa*kотuк. У той час, як однокласниці бігали за насінням, 20 копійок великa склянкa, я ходила по молоко (за ціною було те ж саме).
Мабуть, це потім позначилося – мій пізній розвиток, як людини, і домашнє молоко України, як становлення громадянина.
Мені дивно, коли кажуть – ти ж російянка по паспорту. У мене є друг, у якого мама росіянка, тато турок, а він українець, все по паспорту. І що?
Не важливо, хто ти в документах. Важливо, ким ти себе відчуваєш.
Я українка. Це моя країна. Моя – до самих кінчиків кісток, до ниточок нервів, моя.
Україні вже майже 30 років. Їй важко, вона ще зовсім невелика. Це для людини 30 років – це багато, для держави – практично ніщо. Нас їдять зсередини і зовні. Нам усім дуже непросто. Але ми впораємося.
Тому що вигодувані дуже правильним молоком.
Тому що наколоті апельсинки – смачніші, тому що шкарпетки – краще ніж носки, тому що розмовляти українською – це чудово, тому що співати гімн – це, як дихати, тому що Петрику – це краще, ніж Петенька.
Ми переможемо.
Marusya Vasilieva
Немає коментарів:
Дописати коментар