Женя Дісс (Євгенія Левінштейн)

Тут запитують, що для мене Україна.
Спочатку були діти друзів та друзі дітей, які раптом перейшли на українську. Надворі був 2004. Моя Україна тоді почалась.
Україна для мене - країна дітей. Нічого мені так не важливо, ніякі героїчні та трагічні сторінки історії не бентежать мене так, як діти. Минуле - це чудово, але моя Україна - це сьогодення і майбутнє.
Діти сходу. Ті, кому зараз менше семи років, і які пам'ятають тільки війну. Ті, хто розмовляє українською, але не розуміє цього. Ті, хто мешкає біля блок-постів, поміж блок-постами, і малює українські прапори. Де найпатріотичніші діти? В Золотому, на лінії роззмежування, де ж ще! Хто краще за усіх малює Тараса, ілюструє Лесю? Наші, із Золотого!

Хто б мені сказав, що я буду так любити схід? Що терикони - це неймовірна краса? Ніколи не хотіла туди, ніколи там не була. Тепер це - моя найулюбленіша Україна.
Моя Україна - це Тошківка, Золоте, Врубівка, Станиця Луганська, Петропавлівка.,Трьохізбенка. Моя Україна чекає на мене, дзвонить, радіє, каже "Заберіть нас із собою в Харків". А ми не можемо. І покинути їх не можемо.
А ще моя Україна - це ми. Наша команда, наша мережа. Партнери, друзі, волонтери. І навіть ті, що мешкають в інших країнах. Вони ж і організації свої так назвали: " Нова Україна" в США, "Мальви України" в Італії, "Israil support Ukraine"... Україна є всюди. Хлопець в Мюнхені, який почув, що ми спілкуємося українською і не можемо зрозуміти, де тут зупинка, та прийшов землякам на допомогу - і він Україна.
#СапроновУкраина