Як ви стали таким, як ви є зараз?
Я жив з мамою та бабусею. Батьки рано розлучилися, але зберегли дуже добрі стосунки. Дитинство минуло на Північному Кавказі, в місті Новоросійську. Це історично так звана Чорноморщина, Кубань. Правда, там у радянський час все «зачистили», і сліди праминулої історії важко було знайти (хіба в мові ми чули українізми, навіть серед людей не українського походження). Наприклад, моя вірменська бабуся казала не «муравьи», а «комашки», «друшляк», «буряк» тощо.
У нас була звичайна радянська родина, без дисидентства, без зв’язків зі Заходом, без великого бажання змін, але і без комуністичного фанатизму. Єдине, що відрізняло від інших, — моя мама ніколи не працювала на радянську владу, майже все життя працювала на себе, шила вдома. Працювала дуже багато, швидко й креативно, не було такого, щоб вона не могла пошити — від берета до шкіряного пальта. Спідницю шила за кілька годин, джинси – за ніч. Я лягав спати — мама сиділа за швейною машинкою, прокидався — знову щось шила…
У нашому домі завжди бувало багато людей, зокрема моряків чи дружин моряків, оскільки Новоросійськ — місто приморське, портове. Тож час до часу я чув різні цікаві розповіді. Наприклад, про знайомих, яких заарештували за валюту. Чув прізвище Солженіцина, дискусії щодо Висоцького. Ми тоді, наче жили в паралельній дійсності. Вона не була антирадянською, вона була просто іншою.
У радянські часи нас вчили комунізму зі самого садочка, потім у школі мізки промивали. Навіть таке явище, як «ленінський залік», було. Моя бабуся не була комуністкою, а мама — навіть комсомолкою, що для радянських часів дуже дивно. Втім, ніякого дисидентства в цьому не було. Я жив в оболонці радянських символів, радянських ідей. Думав: «наші» воюють в Афганістані за свободу народу і за мир. До певного моменту так думав. Напевно, до року 1988-го.
Багато для мене означав батько. Він енергетик за фахом, жив далеко — у Тбілісі. Дитиною я часто літав до нього. Мама садовила на літак, і за кілька годин я уже був у тата. Він дарував мені дуже багато книжок — працював у тогочасному «білому домі» і міг дістати таку літературу, яку не продавали в звичайних книгарнях. Здебільшого, це були книжки про природу і щось з художньої літератури. Це був справжній скарб. На відміну від теперішніх часів, хороших книжок тоді було не так вже й багато.
А як так вийшло, що хлопець зі звичайної (маю на увазі, не дисидентської чи пронаціоналістичної) родини, з міста Новоросійська, найбільшого торгового порту Півдня Росії, вирішив займатися історією, а не, приміром, кораблебудуванням?
У Новоросійську ми жили майже до мого десятиріччя, в останніх днях 1980-го року переїхали до Києва. Оскільки півродини були пов’язані з флотом, портом — тому певний час були, звісно, ідеї вступити у морехідну академію. Але під впливом перебудовних процесів ці та інші дитячі плани полетіли шкереберть.
Під час горбачовської перебудови у журналах почали друкувати заборонених авторів. Люди за пресою стояли в чергах, я — з ними. Водночас московська програма «Взгляд» розповідала, спочатку дуже обережно, про сталінські репресії. Поступово в багатьох головах почала відбуватися така потужна модернізація у головах, заміщення радянського не- і навіть антирадянським.
От під цим впливом мої наміри вступати на біофак Київського університету, де я мав бажання вивчати орнітологію, зникли. Адже навколо відбувалися історичні зміни! Зрозумів тоді: пташки мої нікуди не подінуться, а от можливість побачити ще вчора закриті архіви або почути репресованих сталінської доби можна втратити.
Були вагання. У пресі звернув увагу, що дуже розумні речі говорила Тетяна Заславська, «мати» радянської соціології. Я послухав її, дізнався, що таке соціологія, і подумав: «Треба вступати!» Це було щось нове. У радянські часи соціології фактично не існувало, її щойно почали відновлювати як науку.
Тож у 1988-му році спробував вступити в Київський університет на соціологію. Профілюючий іспит з суспільствознавства і філософії склав на «хорошо», а другий, математику, не склав. Навіть не знаю, чому. Може, справді наробив помилок, а, може, зрізали з якихось мотивів. Не знаю. Але оскільки математика моїм, як то кажуть, «коником» не була, вирішив на апеляцію не подавати.
Це літо 88-го. Перспектива піти в армію. Афганістан. Кавказ. Середня Азія. Тобто це квиток на війну. Я уже тоді розумів, що то не «моя» війна, не хотів через імперські амбіції воювати.
Мама пішла у військкомат і попросила дати відстрочку, не призивати восени того року, дати ще один шанс на вступ. І, на диво, якось їй це вдалося. Наскільки пригадую — це вдалося зробити без традиційного тоді хабаря.
Відтак вітчим взяв мене у свій кооператив. Я виконував різні адміністративні функції: розклеював афіші, квитки продавав, кур’єром був. Працював дуже багато й отримував за це високу зарплатню. Максимальна була — 632 рублі, для порівняння —секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Макарович Кравчук отримував 400 рублів. Нагадаю, що середня зарплатня в країні тоді коливалася між 150 і 200 рублів. Завдяки такій фінансовій незалежності купував багато книжок, передплачував періодику з Грузії, Литви, Естонії, Латвії, Москви.
Ходив на перші демократичні мітинги, слухав протестувальників, купував перший газетний самвидав. Тоді мені імпонувала політична партія Валерії Новодворської під назвою «Демократический Союз». Але вона була всесоюзною, а я вже хилився до того, що Україна має бути суверенною, тому вступати у всесоюзну, хоч і антикомуністичну організацію, не хотів.
Це був час коливань і непевності. З’являлись тисячі нових доріг і було незрозуміло, куди вони ведуть. І все ж, у 89-му вирішив вступати на історичний. Спочатку хотів до Київського університету, але якщо не вступити — це вже точно означало загриміти у Радянську армію, а це була б біда.
Вже не згадати, як це сталося, хтось озвучив креативну ідею — вступити в іншому місті, а потім перевестись до Києва. У Миколаєві, по-перше, мешкала троюрідна тітка, а по-друге, шансів на вступ було значно більше, ніж у Києві. Так і зробив.
До слова, історія зі вступом до Миколаївського педагогічного інституту цікава. На першому іспиті, профілюючий предмет — історія, мені поставили двійку!
Як потім мені розповів один з викладачів, десь нагорі було прийняте «політичне» рішення — «зрізати» всіх, хто має кавказькі прізвища. Попри декларовану «дружбу народів» — це був такий вишуканий приклад ксенофобії, причина — через війну в Карабасі в Україну поїхали тисячі людей і багато вірменської молоді вирішили вчитись тут.
Але я ж готувався до Київського університету і мій рівень знань був доволі високий. За маминим наполяганням я подав заяву на апеляцію — її склав, але викладач, як потім виявилося — рідкісний сталініст — підтвердив «двійку».
Нічого не залишалося як боротись до кінця. Домігся ректорської комісії. Тодішній ректор Віктор Федорович Байдак прочитав перед майбутніми викладачами листок моєї письмової відповіді на екзаменаційний білет і каже: «Куда вы смотрели? Вы что не видите, что человек из Киева? Вы что не видите, что человек готов?».
Після цього мені дозволили складати наступний іспит. Отримав п’ятірку, твір написав на чотири. І знайшов себе у списку прийнятих.
А той заступник декана, який мене «зрізав» на іспиті, Віктор Ходяков, потім подарував царський на той час подарунок — надрукований на машинці список всіх київських князів з роками їхнього сидіння на Київському престолі. Це була рідкісна річ. Він так вибачився за оту двійку, яка могла закрити мені можливість навчання
Немає коментарів:
Дописати коментар