Женя Дісс (Євгенія Левінштейн)

Тут запитують, що для мене Україна.
Спочатку були діти друзів та друзі дітей, які раптом перейшли на українську. Надворі був 2004. Моя Україна тоді почалась.
Україна для мене - країна дітей. Нічого мені так не важливо, ніякі героїчні та трагічні сторінки історії не бентежать мене так, як діти. Минуле - це чудово, але моя Україна - це сьогодення і майбутнє.
Діти сходу. Ті, кому зараз менше семи років, і які пам'ятають тільки війну. Ті, хто розмовляє українською, але не розуміє цього. Ті, хто мешкає біля блок-постів, поміж блок-постами, і малює українські прапори. Де найпатріотичніші діти? В Золотому, на лінії роззмежування, де ж ще! Хто краще за усіх малює Тараса, ілюструє Лесю? Наші, із Золотого!

Роман Кушнарьов

Розмовляти українською легко. Головне, підготуватися і наважитися – решта піде, як по маслу. Коли минулого літа перед відпочинком на Одещині я вирішив, що буду говорити всюди українською (а до цього це була малинівська говірка вдома й слобожанська російська на роботі), то я вже був до цього готовий не лише ментально, а й практично. Що ж я для цього зробив?

По-перше, максимально зачистив власний інфопростір.

Анатолій Родіонов

"Я розкажу про свою мотивацію. Я травні 2015 року я став командиром 13 омпб. Коли командир віддає накази то підрозділи чи окремі військові мають їх виконувати. Я віддав наказ молодому тоді командиру 1-ї роти, капітану Косенко Сергію, про висунення роти на передок. З часом ротний мені доповів, що рота відмовляється виходити. Я поїхав в підрозділ( на опорник) і побачив розвалену і напівп'яну роту. Зі строю до мене звернулися з питанням - "А яка буде наша мотивація?" Я сказав: "Я не знаю яка у Вас мотивація і чого Ви взагалі прийшли, якщо задаєте таке питання, але я скажу яка в мене мотивація! У мене в Красноармійську родина і домівка.

Дмитро Ковалик

довга історія .... за етнічним походженням українець я тільки на 25% (дід по матері з "малою шляхти"), решта - німці, румуни, еврейци і далі я вже сам толком не знаю хто. коротше, "суміш бульдога з носорогом і їжачок по дідусеві", стандартний результат культивованих при совку інтернаціональних шлюбів з метою вивести усереднено-уніфікованого "радянської людини" без роду-племені і ясною ідентичності. мій дідусь в числі інших своїх занять був актором Одеського Українського Театру - від нього я з дитинства ввібрав повагу і інтерес до української мови та культури, з якими в ті часи в Одесі було самі розумієте як, на букву Х і не "добре".

Вадим Алтухов

Мої батьки народилися в місті Костянтинівка Донецької області. Батько закінчив українську школу і в дорослому віці читав переважно українські книжки. Напевно все це почалося з дитинства, коли батько переказував прочитані книжки українською. Для мене стало цікаво, а як навчалися в Костянтинівці під час окупації німцями Зібрані документи підтвердили, що навчання проходили українською мовою.

Фоззі

Одного разу, давним-давно, я стояв у коридорі харківського інституту фізкультури і голосно обурювався неочікуваній появі в розкладі заліку з історії України. Нашвидку закрита Гуманітарна академія орендувала тоді в інфізі класи, в яких нас намагалися вчити журналістиці за радянськими підручниками. Я був жлоб, я пишався тим, що поєднував роботу на телебаченні зі стоянням на базарі і поводився відповідно. 

Пам'ятається, історію України нам вставили або замість, або на шкоду всесвітньої, ось я і намагався безрезультатно і голосно жартувати на цю тему – поверніть, мовляв.

Павло Жебрівський

«Доки Україна представлятиме себе як країна, в якій не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією». Це сказав не «український буржуазний націоналіст», а професор Віденського університету Міхаель Мозер у інтерв’ю в газеті «День».

«Я прекрасно пронимаю ваш язык, и если бы он вам самим был нужен, вы бы не говорили везде на русском! Вы сами не хотите никакой Украины!» – а це цитата із дискусії у Фейсбуку.

Зараз, бачу, піднялася чергова хвиля дискусій про українську мову. То я також хочу поділитися своїми думками.