Дмитро Ковалик

довга історія .... за етнічним походженням українець я тільки на 25% (дід по матері з "малою шляхти"), решта - німці, румуни, еврейци і далі я вже сам толком не знаю хто. коротше, "суміш бульдога з носорогом і їжачок по дідусеві", стандартний результат культивованих при совку інтернаціональних шлюбів з метою вивести усереднено-уніфікованого "радянської людини" без роду-племені і ясною ідентичності. мій дідусь в числі інших своїх занять був актором Одеського Українського Театру - від нього я з дитинства ввібрав повагу і інтерес до української мови та культури, з якими в ті часи в Одесі було самі розумієте як, на букву Х і не "добре".

Вадим Алтухов

Мої батьки народилися в місті Костянтинівка Донецької області. Батько закінчив українську школу і в дорослому віці читав переважно українські книжки. Напевно все це почалося з дитинства, коли батько переказував прочитані книжки українською. Для мене стало цікаво, а як навчалися в Костянтинівці під час окупації німцями Зібрані документи підтвердили, що навчання проходили українською мовою.

Фоззі

Одного разу, давним-давно, я стояв у коридорі харківського інституту фізкультури і голосно обурювався неочікуваній появі в розкладі заліку з історії України. Нашвидку закрита Гуманітарна академія орендувала тоді в інфізі класи, в яких нас намагалися вчити журналістиці за радянськими підручниками. Я був жлоб, я пишався тим, що поєднував роботу на телебаченні зі стоянням на базарі і поводився відповідно. 

Пам'ятається, історію України нам вставили або замість, або на шкоду всесвітньої, ось я і намагався безрезультатно і голосно жартувати на цю тему – поверніть, мовляв.

Павло Жебрівський

«Доки Україна представлятиме себе як країна, в якій не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією». Це сказав не «український буржуазний націоналіст», а професор Віденського університету Міхаель Мозер у інтерв’ю в газеті «День».

«Я прекрасно пронимаю ваш язык, и если бы он вам самим был нужен, вы бы не говорили везде на русском! Вы сами не хотите никакой Украины!» – а це цитата із дискусії у Фейсбуку.

Зараз, бачу, піднялася чергова хвиля дискусій про українську мову. То я також хочу поділитися своїми думками.

Анастасія Горова

Я луганчанка. Народилася у 1989 році у файному місті Луганськ, тут виросла, отримала якісну освіту (працюю за спеціальністю і дуже задоволена своєю роботою), тут вийшла заміж і народила сина.

Моя мама - українка, тато - росіянин. З самого дитинства я їздила на малу Батьківщину то мами, то тата - то до Львова, то до Московської області. І у мене ніколи не виникало запитання, хто я. Я українка, хоч і маю російське коріння.

Так само для мене Луганськ завжди був Україною, я ж можна сказати, народилася у незалежній Україні! І для мене ніколи не було і не буде інакше: Луганщина - це Україна!

Тетяна Джеріпа

Свою національність я сприймала завжди, як належне. Ніколи, наскільки я пам'ятаю, я не вважала себе ''рускім чєловєком''.

Моя батьки - українці. Родичи з українського села. Куди я їздила змалку, одразу починаючи розмовляти там суржем.

Але. Я ніколи до недавна не усвідомлювала насправді, що це означає: я - українка. 

Я росла в російськомовному Харкові і років до 20ти з гаком була абсолютно аполітична. Ні, я знала, що комуняки - суцільне зло, знала про Голодомор, про постійне довління над нами рашки. 

Але все це знання абсолютно не заважало мені існувати, спілкуватись з росіянами, слухати й дивитись російське, мене не зачіпало шовіністьске і зверхнє становлення до ''хохлів'' скрізь, де це тільки можливо. Як, наприклад, я могла дивитись і мені подобався фільм ''Брат 2''- для мене це зараз загадка.

Олена Добровольська

Хто я така щоб когось судити? Я знаю лише про себе.

Я знаю, що мені, людині, що навчалась в українській гімназії, яка не розуміє точних наук російською, писати перші тексти та коментарі українською було вкрай важко. Адже за багато років я втратила навички. І саме тому я, як ніхто, знаю, як з часом випалюється мова з життя.

Я знаю, що була впевнена - хей, це простіше простого, знову згадати, миттєво - спалах і ти вже україномовна. Але ні. Перше, що мене спіткало - це сором, що я підбираю слова.