середу, 22 лютого 2017 р.

Тетяна Джеріпа


Свою національність я сприймала завжди, як належне. Ніколи, наскільки я пам'ятаю, я не вважала себе ''рускім чєловєком''.
Моя батьки - українці. Родичи з українського села. Куди я їздила змалку, одразу починаючи розмовляти там суржем.
Але. Я ніколи до недавна не усвідомлювала насправді, що це означає: я - українка. 
Я росла в російськомовному Харкові і років до 20ти з гаком була абсолютно аполітична. Ні, я знала, що комуняки - суцільне зло, знала про Голодомор, про постійне довління над нами рашки. 
Але все це знання абсолютно не заважало мені існувати, спілкуватись з росіянами, слухати й дивитись російське, мене не зачіпало шовіністьске і зверхнє становлення до ''хохлів'' скрізь, де це тільки можливо. Як, наприклад, я могла дивитись і мені подобався фільм ''Брат 2''- для мене це зараз загадка.
Я не знала слів гімну своєї країни в 23 роки. Я не розуміла, що треба встати і прикласти руку до серця. Нащо, що за цирк і пафос.
Я читала багато книжок, і російська література була в приоритеті. Української я майже не знала. 
Каша в голові була суцільна. 

Потихеньку все почало вставати на місця в період Помаранчевої революції. Я побачила, як глибоко в населенні сходу сидить совок, як разюче різняться люди, що хочуть змін в своїй країні і тих, хто бажає завжди бути васалом росії. 
Це відкриття було болючим і вражаючим. 
Я зрозуміла, що близьке і щире спілкування можливо тільки з однодумцями.
Але політична ситуація досить швидко скотилась в те саме болото. Потихеньку кути знов стерлися, межі стали розмитими. 

І, нарешті, моє відчуття, усвідомлення, що я - українка, що це - моя земля, де жили мої пращури; що всі ці люди, українці, яких змучили, вбили, знічтожили, щоб і пам'яті у таких, як я, не залишилось... як вбивали й катували вже зараз, і нічого не змінилось: за прапор, мову і національну свідомість- все це усвідомлення прийшло до мене, коли почалась війна. 
Саме тоді я потрапила в фейсбук. Це стало відрадою для мене. Бо на російськомовному сході, а тим паче в ватному місті Харкові однодумців годі й шукати. Ні, звісно, якийсь відсоток притомних людей тут є, але він дуже невеликий.
Тут же я і почула історії людей. Які мови ніколи не цуралися. Які боролися за неї. Або які перейшли на мову свідомо, зробивши свій вибір. Тому що зрозуміли, хто вони є.

Я вирішила спробувати. Подумавши наївно, що мову - знаю, та а хто її не знає, у школі вчила, розумію теж  все. 
Історія мого переходу, мабуть, така ж, як і у кожного, хто зробив це. 
Суржик, шок. Розуміння того, що ти не можеш говорити українською вдало. Постійне користування перекладачем. Поступове розширення кола спілкування. Постійне встидання. Прогинання, перехід на російську. Усвідомлення того, наскільки глибоко нам в голови комуняки втовкмачили комплекс меньшовартості. Постійний аналіз своєї мовної поведінки, боротьба з собою. 
І, нарешті, звільнення. Коли ти говориш скрізь, голосно і не соромлячись. Коли вже нікому, між іншим, не пояснюєш нічого, не попереджаєш. Коли твоя дитина вважає українською- рідною, хоч і рік тільки пройшов. Бо це мова її родини.
Коли ти пропускаєш крізь себе твори українських письменників, яких ти не знав ніколи. Коли їх слова, їх біль, біль твого народу - не пусте для тебе, а болюче, до сліз, фізично. Коли заново вчиш історію своєї землі.
Коли нарешті в тебе відкрилися очі. І ти побачила все - так чітко, так правдиво. 
Коли ти зрозуміла, нарешті: ''Так! Я це зробила!'' 
Коли ти згадала через стільки років, ламаючи хащі совкового зомбування в своїй голові, згадала, що ти - Українка і тільки зараз! завдяки мові, ти, нарешті, чітко зрозуміла, що це означає. 

Я пишаюсь своїм вчинком, хто б там що не казав. Я вдячна всім, хто допоміг мені в цьому. Кожен робить для своєї країни те, що може. І це - моя, маленька боротьба. 

Тепер я розумію, що це - тільки початок. Що треба рухатись далі. Бо зупинитись і залишитись тут, начебто і в себе вдома, але тепер білою вороною і ніби на чужині - не вихід. Я поки що не знаю, що робити далі.
Але я не шкодую ні хвилини. Бо тепер я точно знаю, хто я є.

2 коментарі:

  1. Оце от почула сьогодні про подібний випадок і собі згадалося.
    Якось писала про це мімохідь в пості, де описувала свій перехід на українську мову.
    Була в мене перша спроба, невдала.
    Ще тоді я не знала про всі труднощі, з цим пов'язані, психологічний дискомфорт, шлях до мови через сурж...
    Мені здавалося: та шо там складного! Почав і розмовляєш собі, тю. Розумієш же, в школі вчив.
    Ну, знайомо мабуть)
    Прийшла я додому така вся рішуча й чоловікові кажу: "Все! З цієї от миті я розмовляю українською!"
    Ну, харашо, каже, молодєц.
    Зрозуміло, що в мене нічого одразу не вийшло. Я тойкала, цейкала, екала, не могла підібрати елементарних слів. Я була в шоці від самої себе, але не здавалася. Це, звісно, жахливо було чути, але, але...
    Я пам'ятаю, як мій чоловік, що терпів це години так зо три, врешті решт не витримав й гаркнув на мене: "Хватіт, Таня, хєрньой заніматься! Ето слушать нєвозможно!!! Азіровщину ету! Нє можеш срать - нє мучай жопу!"
    Я пам'ятаю тоді свої відчуття. Й не забуду) мабуть, я злопам'ятна.
    Велика образа - таке приниження. Відсутність підтримки, ба, більше - болючий тичок зневажливий. Наче хотів злетіти, а тебе каменюкою - на! Від близької людини. Яка завжди казала: Таню, вчи з дитиною українську мову. Купляй книжки. Тільки українська освіта. І т.і.
    І тут таке...
    А треба ще сказати, що він краще послуговувався українською, бо і держслужбовцем раніш працював, й документація на роботі теж... таке
    Пам'ятаю, як ковтала сльози на кухні й пошепки сичала лайливі слова на його адресу. Та справа не в цьому. Просто він теж, як і я, припустився помилки.
    Саме тут, в фб, я знайшла людей, які змогли це зробити. Які передали свій досвід далі. Які вказали на хиби, омани, препони. І шляхи їх подолання. І тоді тільки я зрозуміла, що - це ж треба! не в мене одної так! І суржик у всіх спочатку, нічого страшного. І непорозуміння близьких буває. І відчуття дискомфорту і меншовартості.
    І тоді я, з новими знаннями й силами знов взялася до чергової спроби. Доня була її ініціятором, була моєю вірною помічницею, моїм першим україномовним співрозмовником. А далі й інші близькі люди підтримали. Чоловік, до речі, був одним з останніх.
    Зараз іноді таке городить впереміш... Та я не зважаю. Я хоч і злопам'ятна, та все ж... великодушності трохи маю😉
    До чого це я.
    Не здавайтеся. Не зупиняйтеся. Всупереч зневажливим зауваженням, виправленням, нерозумінню вашого вчинку. Навіть якщо ви сам один. Правда на вашому боці.
    Добре сміється той, хто сміється останній. І це будете ви, от побачите.

    ВідповістиВидалити
  2. Це класно!
    І дійсно все українське сьогодні знаходиться в стані "глибокого потенціалу".
    Раніше я це розцінював як проблему (синдром української жертви), тепер же думаю, що це містить хмару можливостей для нас - українців.

    ВідповістиВидалити