Маруся Васільєва

Ми переїхали в Україну, коли мені було плюс мінус 11 років (от не повірите, не пам’ятаю точно). Просто в Сочі, де ми жили раніше, жити вже стало складно… А в Харкові були батькові друзі, друзі друзів і купа ВНЗ, в які мене збиралися вчити.
Мені все було дивно спочатку. Написи українською. Панчохи там всякі, шкарпетки. ПЕРУКАРНЯ.
Від вивчення української мови мене звільнили. Але літературу залишили. Я до сих пір пам’ятаю напам’ять “Хіба ви знали паничі” і “В нього очі, наче волошки в житі.

Пол Монандіз

Альоша
Ірина Кокотюха
Олег Щербина
Ольга Светлічна
Сестри Артеменки
Микола Коробко
Оксана Войтенко
Ігор Чайка
Володимир Балук
Анатолій Щекун

Олександр Терещенко

Народився я в старовинному козацькому селі Мигія, що на Півдні України. Попри те, що моя мама вчителювала в місцевій школі за фахом російська мова та література, спілкувалися ми виключно суржиком. Власне, як і всі навколо. Ця дивна суміш двох мов, безжально вирізняла представників селянства в будь-якому товаристві. В міру зростання, я все більше комплексував від того нашого суржику, коли опинявся в міському середовищі. Вступ до інституту та особливо дворічна служба в сов‘єтській армії, остаточно розв'язували мовне питання. До слова сказати, своє соціальне походження, як і рідний суржик я ніколи не забува і не соромився. Приїжджаючи у своє село завжди розмовляв, так само як і всі навколо.

Світлана Рижикова

Маю особисту історію про справжню дискримінацію особисто себе. В дитинстві. До того ж ускладнену тим, що я не тільки не знала тоді ще самого слова дискримінація, але й взагалі не розуміла, що відбувається навколо мене.
Почну з того, що я маю унікальний випадок для нашого міста. Так сталося, що за родинних обставин, а саме через розділення моїх батьків за совєтським розподілом - тата залишили працювати в Харкові, а маму, одразу після тримісячної декретної відпустки, відправили працювати інженером на хімічний комбінат десь у тоді Дніпропетровській області з проживанням у гуртожитку, а я виховувался у бабусі. Виховувалася українською мовою, ходила до українських ясел, потім українського садка. Заговорила українською. Російську не знала взагалі.

Олег Чистопольцев

Цей допис багатьом буде неприємним, незручним.

Але я його напишу.

Бо часто саме з усвідомлення проблеми починається її вирішення.

Багато, хто знає, що я перейшов на українську і зараз активно "топлю" за неї.

І мені часто доводиться чути таке - тобі ж та багатьом російськомовним громадянам України язьік не завадив піти її захищати. Тому типу #какая_разница

Так, я й багато (більшість) моїх побратимів на початку війни були російськомовними. Згодом, зрозумівши важливість мови, багато хто перейшов на українську.

Таїсія, продавець

Я народилася і виросла в невеликому смт на Харківщині, де в побуті розмовляли суржиком та російською, а українською мовою - на паперах і в школі на уроках.
Після початку війни з Росією, мовне питання вибухнуло новою рушійною силою. Мова стала таким собі своєрідним маркером визначення "свій-чужий".
Всередині мене й дотепер зріє бунт: скільки років ми незалежні, а й досі багато хто за старою звичкою говорить російською, відводячи мовне питання на задній план. Особисто для мене російська мова є і буде мовою ворога.

Андрій Руденко

Мої батьки народились в Харківській області, проте більшу частину життя вони прожили в Харкові, де я і народився.

Десь до середини двохтисячних, у великих містах українська сприймалась, як щось «сільське», «не модне» і часто молодь, яка переїздила з області у великі міста, втрачала свою самоідентифікацію та мову й легко переходила на російську. Я вважаю це один із головних факторів російської агресії.

У мене в сім’ї батьки мало говорили українською, проте головне, що батьки були проукраїнських поглядів і завжди мене підтримували, як активного учасника революцій та в цілому у громадській діяльності.

Ганна Чуркіна

Я - Ганна Чуркіна, і я перейшла на українську 9 років тому. Мені - 45 років. Я координатор проєктів ГО Інформаційний Центр "Майдан Моніторинг", член ГО "Автомайдан Харків" та організаторка Україномовного родинного клубу "Мовограй".

Народилася в російськомовній родині в Харкові, хоча мій батько в дитинстві розмовляв українською. У батька була україномовна родина, проте він змушений був йти до російськомовної школи, бо українських не було. Так згодом він став повністю російськомовним. Все своє життя він мріяв, щоб хоча б онуки розмовляли українською.

Коли я замислююсь, що саме стало тим поштовхом, який змінив моє ставлення до мови, то важко однозначно сказати. 

Володимир Філіпов

Зараз доречно висловлююсь від себе особисто:

Так, мені соромно, що російська - моя рідна мова зараз, а насправді дуже із давно, є мовою окупантів України!

Тому я сгоден робити помилки в публічному просторі, але свідомо спілкуюся українською.

Тім більше, коли це стосується спілкування на державному рівні, з державного джерела інформаційного потоку, особливо в такий складний час як зараз.

Марина Мірзаєва

Повернулися з фільму «Чорний ворон».

Одразу скажу, що дівчина на фото сформувалася як націоналістка у шістнадцять років. Від того часу не було і дня, аби я заперечила свої погляди, а навпаки - щоденно поглиблюю їх у глибші сутності, що деяким здається, мов я відійшла від тих ідей. Ні, друзі і недруги, почала просто більше читати))

А націоналізм мій почався навіть не з любові до історії. А з тої книжечки, яка не пам’ятаю як потрапила до мене, отже, книжечки Василь Шкляр «Чорний ворон». Потім вже був Горліс-Горський, книги про УПА. Саме відтоді, у домайданівський період (ви теж, мабуть, часто використовуєте це формулювання «до і після»?) почала говорити українською мовою, за яку у 2019 році у моїй країні - вбивають.

Юрко Винничук

Замислився я днями над дилемою: що мене зробило свідомим українцем, може, навіть націоналістом, але без ідіотизмів Тягнибока (класична вже і замовна промова на горі Яворина), Білецького (конфедерація з Росією зі столицею в Києві і при цьому ще й обов’язковий антисемітизм) чи Яроша (геть від НАТО і Євросоюзу).

В кожному разі, в КҐБ мені приписували націоналістичні погляди, бо так чекістів інформували їхні стукачі. Але коли я змушений був писати пояснення, то завше додавав «буржуазно-націоналістичні» погляди.

Станіслав Федорчук ч.2

Українською зі мною говорили мій дідусь Микола Семенович та бабуся Роза Іллівна, які були українськими філологами. Українською зі мною говорить мій батько. Я ж почав говорити публічно українською в Донецьку з 10 класу, коли зрозумів, що більше не хочу соромитися ані себе, ані своєї мови.

Мова для мене більше ніж маркер, бо з свого досвіду життя в Донецьку - я знав з першої секунди як ставиться мій співрозмовник - ні, не до мови, а до України. Я не знаю, яким дивом, але у мене завжди знаходилися україномовні співрозмовники, з якими наші вправи з мови швидко переростали у громадські акції, конференції, мітинги, пікети.

В’ячеслав Омельченко

1 березня 2014 року під час антимайданіського штурму в Харкові я опинився зовні, а не всередині ОДА. Просто тому що товариш захотів ще постояти на мітингу, а не у будівлі, я й не потрапив під лінчування майданівців.
Наступного дня я пішов в кіно, щоб трохи розвіятись. Але тоді розвіятися не вийшло, бо давали «Трудно быть богом» Гєрмана — в’язку чорно-білу російську стрічку, позбавлену всякої надії.

Сергій Фоменко

Був російськомовним київським підлітком. У 23 роки почав говорити українською . На це мене надихнули класні тексти популярних тоді рок-гуртів «ВВ» та «Брати Гадюкіни». Мій вибір української мови для щоденного спілкування був імпульсивним кроком, свідомим цей вибір став трохи пізніше.
Спочатку мої друзі (виключно російськомовні) дивувалися цьому і підколювали мене.

Юрій Макаров

У мене перехід (на українську мову - В.Х.) не відбувся одномоментно. Я росіянин із часткою української крові (та ще кількох європейських), і повністю відмовлятися від своєї ідентичності було би кроком нещирим. Мені були огидні автоматична перевага, якою за часів моєї молодості користувалися російськомовні росіяни, та прихована, але дуже відчутна дискримінація всього українського.

Вахтанг Кіпіані

Як ви стали таким, як ви є зараз?

Я жив з мамою та бабусею. Батьки рано розлучилися, але зберегли дуже добрі стосунки. Дитинство минуло на Північному Кавказі, в місті Новоросійську. Це історично так звана Чорноморщина, Кубань. Правда, там у радянський час все «зачистили», і сліди праминулої історії важко було знайти (хіба в мові ми чули українізми, навіть серед людей не українського походження). Наприклад, моя вірменська бабуся казала не «муравьи», а «комашки», «друшляк», «буряк» тощо.

Майкл Перрі

«У сільському саду я зрозумів, що я – українець», – каже Майкл Перрі – католицький священик у США, який походить з української родини, що емігрувала з Лемківщини ще на початку ХХ століття. Впродовж всього свого життя отець Перрі постійно шукав свою українську ідентичність. Власне про це він і розповів в розмові із Z, а ще про те, що для нього означає бути священиком, про американську мрію і брудні руки, які ведуть до святості.

Я народився у Нью-Йорку у сім’ї українських іммігрантів. Мої батьки народилися вже у США, проте бабусі і дідусі були із Лемківщини. З дитинства я вивчав історію своєї родини, і що більше часу минає, то більше деталей про неї я дізнаюся. Зараз у моїй родині є лікарі, адвокати – люди із вищою освітою, професіонали своєї справи. Це горда історія бідних іммігрантів.

Михайло Ткаченко

Спочатку обираєш собі цивілізацію, світ. Визначаєшся, хто ти є?
Тут допомагає виховання, історія, сприйняття історії, її аналіз. Далі - остаточний вибір цивілізації! Аще визначаєшся, якою бажаєш бачити власну державу, якщо визначився, що твій світ - Україна. Україна є різна (на превеликий жаль): Українська та зросійщена. От і обираєш собі Україну!

Керувати

Станіслав Федорчук

Станіслав Федорчук
Думаю, існує безліч шляхів до того щоб стати українцем. І на жаль, не менше аби втратити свою ідентичність. Ми живемо наразі в умовах війни, коли чимало людей, які багато років були громадянами, в яких є паспорт України, прокинулися для того аби стати українцями. Часто наводжу приклад Леоніда Мосендза, який на початку Першої Світової був російським офіцером-малоросом, шанувальником Російської імперії, а в 1918 році вже у лавах армії Петлюри. Таке я бачив на прикладі своїх знайомих. Найпарадоксальніше, це історія про одного з засновників "ДНР", який не тільки не підтримав спецоперацію "Російська весна", а пішов зі зброєю воювати за Україну. Рядовим добровольцем.

Оксана Зайцева

Oksana Zaytceva На самперед це всмоктується з молоком матері! Мене зробило свідомою українкою виховання у родині. Мені батько ще в 80-х ріках, коли була можливість не вивчати українську мову казав: « Ти УКРАЇНКА. Тому ти повинна знати свою мову!» Дітей зі східної України треба вивозити в Карпати, організовувати патріотичні табори, щоб вони ковтнули карпатського повітря і «інфікувалися» « Бандерським синдромом»!!! ))))