Валентина Сторожук

         

  За усе свідоме життя ні разу я не ремствувала на те, що народилася в Україні, не соромилася своєї національності. Ніхто й ніколи мене за це не засуджував і не принижував, хоч відстоюю ще зі студентських років (наскільки можу і наскільки вдається) свою українськість. Щоправда, досі щастило працювати в колективах, що пропагують рідну мову, звичаї та обряди, нашу самобутність і неповторність. Це Вінницький літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, обласний центр народної творчості, літературно-мистецький журнал «Вінницький край».

            Часто зустрічаючись зі школярами та студентами, бібліотекарями й учителями, представниками інших верств і професій, вкотре переконуюся, що найголовнішу роль у формуванні особистості відіграє родина. Бо коли добірне зерно проростає і загартовується у благодатному ґрунті, йому легше переносити злигодні й випробування.

            Я не прихильниця хуторянства. Я за те, аби співвітчизники володіли багатьма мовами, але не цуралися материнської; аби працювали й відпочивали в інших країнах, але робили посильний внесок у розбудову тієї, де закопана їхня пуповина; аби знали світові літературу, кіно, музику, але дбали про вітчизняні.

Так, держава винна, що не приділялася належна увага мовній політиці, розвитку книгодрукування, кінематографії, підтримці україномовних засобів масової інформації. Адже анексія Криму і війна на сході почалися не три роки тому, а ще тоді, коли жителі тих регіонів масово ставали безбатченками й хизувалися цим на весь голос. Але кожен запитає себе подумки, що він зробив для України. І в першу чергу, якою мовою розмовляють його діти й онуки. Кажу це без зайвого пафосу й позерства. Мої сини національно свідомі українці, і старший нині захищає цілісність і незалежність держави…

            А про все наболіле – у віршах…

            ***

Українською рідною мовою

не соромтесь ніде розмовляти.

Пригадайте слова колискової,

що в дитинстві співала вам мати.

Розхваляєте скрізь есперанто,

штучно створену, й мертву латину.

А дитина зростає мутантом…

Научіте своєї дитину!

До вподоби російська вам й ідиш?

Грецьку й гінді вчите? Ради Бога!

Та, мабуть, через те наші біди,

що віками цуралися свого.

Ще на ноги не звівся Телесик,

промовляє лиш «мама» і «татко».

Хай нев’янучу мову Лесі

з молоком убира дитятко.

Вчіть з малятами «Тосі» та «Ладки»,

«Подоляночку», «Женчика», «Просо»,

з школярами – щедрівки й колядки,

щоб вони не зросли безголосі.

Хай їх сонечком казка зігріє…

І не майте претензій до школи.

Хто свого шанувати не вміє,

не полюбить чужого ніколи.

Хай балади почує дитинка,

гуморески дотепні й іскристі.

Не біда, якщо зронить сльозинку,

коли думи сліпих бандуристів

прочитає матуся їй щиро…

Хай дізнається серденько чуле,

що народ, як галушка у жирі,

не купався – гірке мав минуле.

Ні зусиль не шкодуйте, ні часу!

І у кожній хай буде світлиці

сто раз читаний томик Тараса

разом з Біблією на полиці.

Рідна мова бере свій початок

в рідній хаті від тата і мами.

Вчіть хлоп’яток своїх і дівчаток,

як принизливо бути хохлами.

            ***

Мово вкраїнська, Мамо,

щедра і незбагненна,

Пісне понад піснями,

ружо восьмираменна!

Мово з святої ликом,

древня і невмируща!

Доти народ великий,

поки у мові сущий.

Мого життя окрасо,

квітко на чистім плесі,

мово Франка й Тараса,

Сковороди і Лесі.

Хай не цвіте круг хати

чортополох чужинський.

Як тебе шанувати,

вчив мене Коцюбинський.

Мово, співуча пташко,

дивна моя перлино!

кажуть, що нині – важко…

Легко було коли нам?!

Щоб не пообмерзали

в тебе добірні гронця,

вже сівачів замало –

треба ще оборонців.

В пору асиміляцій

робить доба нам виклик.

Скільки у світі націй

тих, що безслідно зникли!

Серце неохололе

стука шалено в грудях:

биймо тепер на сполох –

завтра вже пізно буде!