Я завжди була українкою. Навіть маленькою дівчинкою. Всі мої предки до осяжного 7-го коліна жили тут, на запорізькій землі.
Частково це козацька лінія, але на жаль, не досліджена і втрачена історія. А так - селяни. Звичайні селяни, які все життя оброблювали землю, годувалися з неї і жили на ній.
Мої тато й мама теж самі звичайні селяни. Але змолоду переїхали "у місто"))) - райцентр м. Пологи Запорізької області. Тому я майже міська панянка. (Так мене називала моя прабабуся - моя паняночка((( )
На нашій вулиці (не знаю чому) у Пологах було багато переселенців - з суто російськими прізвищами, з купами родичів "з сєвєра", які приїджали влітку на сонце, тепло, море (яке поряд), помідори та "клубніку".
Не сприймаю таких принизливих пестощів.
Така ситуація до 2012 року постійно повторювалась, кожного разу я поправляла, але звісно ж глибоко це мене не занурювало.
Влітку 2012 ми відпочивали у Криму - у Севастополі. І саме там, я з подивом озираючись зрозуміла - тут вороже. Тут, я, українка - ворог. Ця ненависть і ворожість сочилася по вулицям Севастополя, вибивалася крізь натовпи людей на пляжах, у крамничках та світилася заздрістю наших хазяїнів квартири, що ми винаймали, до російських військових, які "отримують зарплату ого-го яку! не то что наша". Я дуже болюче сприймала всю бридкі речі про "недолугість, несостоятельность України". Я ледве не мліла від сорому за тодішнього президента. Я сказала, що моєї ноги більше не буде у Севастополі.
Бо Судак і Алушта трішки по-іншому якось сприймали нас, українців.Треба сказати, що тоді я розмовляла російською - звичайна історія звичайного зросійщеного українця, який приїхав навчатися у місто.
Але то була для мене потрібна поїздка - я як ніколи зрозуміла, що я - УКРАЇНКА, моя країна - УКРАЇНА. Хоча мені всі три роки президентства овоча було пекуче соромно за вибір моєї країні. І мабуть на початку 2013 я в розпачі думала так: "якщо ми даємо себе знищити, значить ми така нація, що має зникнути." Мені було боляче дивитись на шароварщину та бачити занепад культурного світу принаймні Запоріжжя. Все видавалося сірим, важким і смердюче безнадійним.
І я продовжувала розмовляти російською.
Звісно ж, все моє життя, всі мої цінності були переглянуті з подіями Майдану. Так, я була вже готова до опору системі, з огляду на наші запорізькі події (система "смотрящєго" у Запоріжжі саме у 2012-2013рр розквітла), у бізнесі мені прийшлося опиратися місцевим чиновниче-кримінальному тиску у 2013 (та й досі на жаль).
Але ті люди, які віддали своє життя за моє, за мою, за нашу країну - ті люди, ті душі перевернули світ. Перевернули та поставили його на місце. Потім стало ще важче - бо почалася війна, бо гинуло стільки душ, що ми, українці, не встигали оплакувати їх.
Рік тому я записалася на курси української мови. Це було найменше,що я могла зробити з собою. ( грошові пожертви там, футболки-труси-їжа і все інше - то не той рахунок, я таке навіть не враховую, то була для мене можливість подякувати бійцям, ніякої жертви, скоріше почесний обов"язок). Це було найменше, чим я могла допомогти своїй країні. Бо мова - то кров нації. Хай я додам краплину. І ще хтось, і ще.....нас багато. Так і впораємося.
В побуті й на роботі я розмовляла російською. Мій чоловік, суто російськомовна людина, просив мене розмовляти українською: "Іро, ти з мову знаєш, то розмовляй, бо інакше я ніколи не навчуся, мені ж немає з ким тренуватися!".
Але особливої нагоди не було. Ні, не нагоди - гострого бажання.
аж тут з"явилася така чудова ініціатива від О. Іванова - мовомарафон до дня незалежності.
До останнього дня не наважувалася зареєструватися. Але 23, у день нашого прапора, до мене прилетіла сумна думка - ось так і будемо відкладати мову "на потім" . Ось так, будуть спливати місяці за місяцями, а такі як я все будуть продовжувати розмовляти російською. Колись я читала статтю якогось мовника - що студенти з інших країн, які вивчають українську та приїжджають до Києва, шукаючи мовного середовища - і не можуть його знайти, бо звучить не українська в столиці України ....так і буде моє Запоріжжя без того самого рідного мовного простору - бо хто ж буде його створювати?! Стало так сумно. А потім "раптово")))) я зрозуміла - рішення приймаю я, тисячі та мільйони українців - яке місто буде вже через 25 днів. Якщо почати прямо зараз!! І я вирішила долучитися до мовомарафону.
Було страшно і важко...перший тиждень. Втім всі мої переживання та страхи є у моїй фб-стрічці, і це вже інша історія (якщо цікаво, то читайте https://www.facebook.com/
Так, я вважаю, що я цілковито стала українкою завдячуючи мові. Зараз мені дивно і соромно читати свої дописи російською з закликом захищати українську.
Зараз я розмовляю виключно українською, я дуже пишаюся тим, що маю свою рідну мову, свою країну, чудових людей у цій країні. Я знаю, що Україна буде жити добре! Маю майбутнє - за яке гинули люди взимку 2014, влітку 2014, піднімали повстання та гинули у концтаборах - за тисячі кілометрів від своєї землі, захищаючи право на рідну мову, і зараз кладуть голови - щоб я жила. У своїй країні.
Я завжди була українкою.
Дякую, що вислухали
ПС - на написання прізвища не зважайте (мені вже закидали у фб зауваження щодо "і". Це окрема і поки що печальна історія)
Іруся, я просто захоплююся тобою і братиму з тебе приклад.
ВідповістиВидалитиКраїну творимо ми - я, ти, сім'я, сусіди, колеги, люди у магазині і транспорті. Саме від нас самих у першу чергу, а не від влади, залежить автентична, і мовна зокрема, культура нашого народу, нашої нації, нашої країни.
Дякую за коментар!
ВидалитиКоли мені виповнилось 3 роки, батько повернувся зі служби в Угорщині,і родина повернулася з Центральної України (Кіровоградщина,Черкащина)на Донбас.Він звів батьків,яких добровільно - примусово привезли на його відновлення на початку 50х років. Я пам'ятаю першу українську книжку ,яку читала у 6 років,але мені була не знайома літера -і.Йшла сусідка -вчитель української мови,я в неї запитала,що то за літера.А потім після її переїзду ,ми зутрілися у металургійному училищі ,коди я прийшла працювати викладачем біології.У 60-роки в Донбасі українські школи перетворювали на російськомовні,мовне середовище зникло,и ставали російськомовними,але мама не змінила мови,її всі так і звали -Українка.Свідомість українця -це толерантність і до інших мов.Одне тільки ми не пробачаємо проявів нелюдяності- принижень,зверхства .Завжди давала нахабству відсіч.Коли в 90 роки в навчальних закладах почали заохочувати викладати предмети українською,то я це зробила.Книжки на укр мові привезла зі Львова,там задружилася з вчителями,які приймали дітей зі Сходу на Різдвяні канікули і пропагували Соборніть України.Дочка і син були в захваті від екскурсій.У 92 році відкрили з іншии батьками українську школу у Макіївці.Таке виховання своїх ,інших дітей не роз'єднувало їх,навпаки вони повернулися на Захід :син за дружиною і педагогічною освітою,а дочка написала твір "Подорож по Галиччині",від Союзу Українок отримала премію і путівку в Київ.Правильно,від нас ,Ірино ,залежить майбутнє,від нашого бажання змінити світ на краще!Прийдуть інші нащадки,які не будуть вживати народні епітєти "кацап","хохол",бо ключовим для українця стануть слова "гідність","свобода","добро". Зважаючи ,на те, що там за лінією розмежування іде війна,родина покинула другу батьківщину,як і мільйони іншіх родин. Але впевнена- ми всі разом подолаємо це лихо і
ВідповістиВидалитинаші сердця не закам'яніють!Завирує і на Сході життя ,і наша мова !