Марина Павленко

Як я стала українкою? Насамперед вплив батьків - учителів-словесників, які читали мені багато книжок - українських та в гарних перекладах і мова яких була жива, багата й чудова. Татові й мамі завжди боліло "українське питання", вони часто розмовляли про це між собою: при тому, що зросли в центральній Україні, виховувались звичайними совєцькими громадянами і, як і більшість, вірили тодішній пропаганді.

Відчувала мовну дискримінацію і на собі: коли я, сільська дитина, потрапляла в місто (насправді - маленький районний центр), яке за радянських часів було всуціль російськомовним і ставилося до всього українського як до низькосортного. Пригадую, я просто тупо мовчала: не зважуючись забалакати українською, але й підсвідомо вперто не бажаючи перейти на російську. До речі, зі здобуттям Незалежності це місто – Умань! - майже миттєво перейшло на українську (я б сказала - повернулось до витоків) і автоматично стало привітним та демократичним, відкинувши всі свої дешеві "понти". Вже тільки за це я готова відстоювати Україну і терпіти будь-які матеріальні злигодні.

Сьогодні я принципово ніде не переходжу на російську: навіть у всуціль російськомовних містах. Свого часу у Криму й Донецьку теж розмовляла тільки українською: дуже чемно, з усмішкою і без претензій. І, що цікаво, сприймали мене абсолютно привітно, захоплювались, ще й намагались говорити українською у відповідь. Упевнена: якби тоді, років десять тому, таких "сміливців", як я, було більше, сьогодні не було б на Донбасі ніякої війни.

Приємно, що мій чоловік - в минулому російськомовний міський житель - уже 24 роки нашого сімейного життя є одним з найактивніших українських патріотів.

Наші дочки вільно володіють кількома іноземними мовами, але ніколи ні в Києві, ні в будь-яких штучних російськомовних середовищах не переходять на російську. Причому, зумисне їх цьому ніхто не вчив: мабуть, дається взнаки наша особиста позиція і приклад.

Нинішні події – хоч і які болючі, - поступово, але невідворотно ведуть наших українців до самих себе. Вірю: все ближчає той час, коли українці зможуть нарешті дозволити собі не вмирати задля України, як це, на жаль, тягнеться вже впродовж століть (Господи, та кров’ю кращих українців уже можна наповнити океан: скільки можна?!), а – ЖИТИ заради неї.

Про проект