Вадим Джувага

На відміну від ровесників (жив у Шахтарську на Донеччині), я ріс в атмосфері українофільства, якщо можна так висловитися. Батько – український поет, доволі знаний на Донеччині, задля власного престижу слідкував за моїми успіхами в українській мові та літературі, і якщо я приносив «трійку» за мову або «четвірку» з літератури за чверть, то на каніулах замість гульок на вулиці отримував домашній арешт з читанням українських книжок.  Я залюбки в дитинстві читав книжки з козаччини («Іван Богун» Я.Качури, «Гомоніла Україна» П.Панча, «Полковнгик Семен Височан» і «Данило Нечай» Т.Микитина, «Северин Наливайко» В.Кулаковського тощо), співав українських пісень, слухав українські радіовистави, словом, був українофілом.

А українцем мене зробила совєцька армія, вірніше москалі з Лєнінграду, які вперто називали мене хохлом, а я їх поправляв, що я- українець. За це не раз билися. Хоча після цього кожен залишався при своїй думці. Проте це мені набридло, і я почав привселюдно називати москалів кацапами і москалями. Узбеків вдалося перевиховати: я пообіцяв називати їх чурками, якщо почую від них «хахол» на свою адресу.  Вони виявилися тямущішими за москалів. І хоч, їдучи на дембель, (грудень 1987-го) полаявся з львівськими студентами у Вільнюсі з приводу українського прапора (я наполягав, що прапор у нас червоно-блакитний, а львів»яни – що правильний (жовто-блакитний), через півтора року я носив саморобний значок саме з синьо-жовтим прапором, а через рік таки львів»яни навчили співати «Ще не вмерла Україна» («Червону калину» я вже знав і співав).

Мабуть гени від діда, офіцера Армії УНР, дали про себе знати. До речі, моя мати – маріупольська гречанка, яка в школі дуже не любила українську, стала в 1990-х однією з найзапекліших українських націоналістів Шахтарська, очолювала міську «Батьківщину» і розповсюджувала видання із Західної України, за що її і вбили накінець. Але то інша історія…