Інга Дуднік

Коли саме  я стала усвідомлювати себе українкою важко сказати. Але те, що це відбулось вже дорослому віці це точно.

Я була російськомовною людиною.  Батьки , бабуся хоча й прожили все своє життя в Кіровограді, говорили дуже чисто російською  і мене тому навчили.  Нові знайомі мене часто запитували: «А ти давно з Росії приїхала?» . Ніхто не вірив, що я народилась та виросла в Кіровограді.

Вступила в наш педагогічний виш. Частина лекцій читали українською,  я перекладала і писала конспект російською, спочатку було важко, потім робила майже автоматично.  Викладачі були лояльними до двомовності і не вимагали від нас здавати іспити українською.

На час  референдуму про незалежність я вже встигла побувати за кордоном і побачити як там живуть люди. Тож  я із захватом голосувала за Незалежність України, агітувала друзів і сподівалась, що це нам дасть шанс жити інакше, ніж ми жили в Радянському Союзі. На парах  я гаряче сперечались  і доводила , що для людини найголовніше самореалізація, що людина може все було б бажання, що саме від людини залежить якість її життя.  

Потім прийшла працювати в українську школу. В учительській висів великий плакат «В українській школі розмовляємо українською».  Було важко, але змушувала  себе .. Важко було не тому, що мови не знала, не розуміла,  а тому, що батьки привчили – або ти говориш правильно або не говориш зовсім. Тож поступово долала внутрішні комплекси, починала говорити, писати.  Але робила це тому , що було так треба.

Початок  двотисячних відзначився для мене декількома  подіями, які вплинули на мене дуже сильно і стали  фундаментом для всього подальшого життя.   Спочатку мене змусили звільнитись зі школи. Я здобула другу вищу освіту, почала працювати в громадському секторі.  Потім Помаранчева революція на  Майдані багато над чим змусили мене замислитись. Спілкування з людьми, які з’їхались з різних куточків України для того, щоб відстояти свій вибір, дало мені розуміння, які ми, українці, різні і класні, щирість цим людей мене вражала. 

В січні 2005 я потрапляю на 5-ту Школу з прав людини, яку проводила Харківська правозахисна група, познайомилась із Євгеном Захаровим та Всеволодом Речинським.  Це був момент істини !  Я зрозуміла, чим саме маю займатись, що є  моїм  призначенням.  І з того моменту,  все стало наче з голови на ноги, я стала по - інакшому дивитись на світ, в мене наче відкрились очі.  Я побачила СВОЮ Україну. Тож для мене права людини і Україна поняття невід ємні один від одного. Я бачу свою Україну тільки вільною, незалежною, людей заможними та усвідомлюючими свою роль на цій землі.  

Мова для мене зараз все. Стала багато читати українською, легше стало спілкуватись. Професійна мова – виключна українська. Побутова мова  десь відсотків на 80. Не вистачає мовного середовища. Я намагаюсь  його створювати.

І якщо ще років 7-5 тому, я могла сказати, що все одно якою я мовою говорю, головне, що я Україну люблю і борюсь за неї, то зараз я розумію, що без мови не має душі.  Тож сподіваюсь, що пройде ще зовсім не багато часу і я перейду на спілкування виключно українською мовою.