Андрій Юсов

Народився і виріс я в Одесі, з дитинства розмовляв російською мовою і класу до другого української мови просто не розумів. Добре пам'ятаю як плутав слова "перукарня" та "пекарня" а сина знайомих зі Львова, замість казати Северин, щиро кликав Сувеніром. Пізніше з'явилось якесь природнє відчуття мови, але спочатку було розуміння, що я українець і моя рідна мова українська. Найбільше мабуть завдячую тому, що я став усвідомленим українцем, своєму російськомовному діду-фронтовику Валентину Соловйову - діду Валі. Саме він розповідав правду про страшну війну та примусову службу в радянській армії, щиро ненавидів комуністів та глузував з кацапів (слово "москалі" на Одещині не вживали), тих, що прийшли війною в Україну та забирали в людей хліб.

Мій дід шанував міфічного "Бэндэру", ми мало знали про нього, але знали, що Бандерівці боролись з комуністами, цього було досить. Вдома був вирізаний з календаря та поставлений в дзеркальну рамку портрет Тараса Шевченка. А ще були книги, звісно вдома був Кобзар, а ще чимало російськомовної історичної літератури і про Україну також. Пам'ятаю як в класі шостому прочитав російською роман Івана Ле "Хмельницький" і мене просто порвало від відчуття історичної несправедливості до України. Кінцівка твору була совкова, але попри це сам опис козаччини та боротьби українців дуже вразив. Потім була громадська діяльність, членство в Просвіті і Молодіжному КУНі, досить довгий період білінгвізму в моєму житті. В громадському середовищі я спілкувався українською, а вдома та серед старих друзів як і раніше. Вже в університеті, я втомився від необхідності постійно перемикатись і прийняв рішення перейти остаточно на українську мову. Психологічно найважче було перейти на українську з друзями дитинства та вдома, але все вийшло. Сьогодні моя мати говорить українською, дружина та двоє синів  також україномовні українці і я не відстаю)