Вирости мені довелося у селі поблизу Запоріжжя. Звісно,
панував там суржик, якого ми, підлітки, дуже стидалися. Вчилися в україномовній
школі. В студентські роки в обласному центрі перековувалися на «гарадскіх», не
дуже розуміючись на питаннях коріння, чи то спадщини.
Зараз дивно мені чути про утиски української мови. Хоч у
Запоріжжі звучала більше російська, але я, завзятий книгоїд, світову класику у
магазинах знаходив українською без проблем. А от російською – був дефіцит.
За часів військової служби та каламутних дев’яностих носило
мене від Андіжана і Нукуса до Архангельська і Кондапоги. Там теж була
російська.
У Запоріжжя повернувся у другій половині дев’яностих.
Впевнений російськомовний інтернаціоналіст із замашками космополіта. Перші
думки про українізацію себе з’явилися після 2000-го. В мене сильний внутрішній
спротив, коли мені щось нав’язують.
Тому «перший прихід Януковича» з політичним диферентом у бік Росії і пробудив
бажання хоча б читати українською.
Часи Ющенка,
нажаль, навпаки – мене охолодили до солов’їної. Але Майдани зробили свою
справу. Потреба говорити українською дійшла межі навесні кривавого 2014-го.
Після тих подій я вже не мав права не говорити українською. І начхати мені
було, що півроку я відчував себе «азіровим» – я йшов свідомо до мети.
Займаючись
громадсько-культурною діяльністю я стикався з україномовними партнерами, що
дуже допомогли мені адаптуватися. Україномовних друзів я просив просто говорити
зі мною, поправляти.
Ще був додатковий
стимул. Якщо приймаєш у гості таких людей як Юрій Андрухович, Мар’яна
Садовська, Сергій Жадан, Уляна Горбачевська – як можна не розмовляти
українською? Що вони подумають про Запоріжжя? Тож краще моя недосконала
українська, ніж російська.
Наразі отримую
величезне задоволення від нашої мови. Впроваджую масу подій і проектів, що
українізують нашу громаду. Але без тиску і насилля. Абсолютно впевнений, що
сталі суспільні зміни можуть реалізуватися тільки еволюційним шляхом.
Немає коментарів:
Дописати коментар