Ольга Мора

Жила собі на кордоні з Росією дівчинка-українка, говорила суржиком і  ніколи не замислювалась, над тим, що треба комусь доводити що ти українка. Залюбки вчила щедрівки, колядки, щороку ходила до сусідів щедрувати, вдягнувши барвисту бабусину хустину, сусіди її чекали, пригощали і раділи її українським віршам. Суржик-суржиком проте щедрівки завжди вчилися виключно рідною мовою. Мабуть, це було на генетичному рівні закладено.

А потім був 2004 рік, вибори і перший Майдан. Я 10 річна дівчинка добре пам’ятаю, як у вихідні дні мама прокидалася о 6 ранку і суворо говорила татові: «Прокидайся, досить вилежуватись, люди на майдані з ночі мерзнуть». І вони прикіпали до екрану телевізора, сумували, тривожилась і раділи перемогам разом з майданівцями. На дамській сумці мама звичайно ж носила помаранчеву стрічку і пишалась тим, що на її виборчій дільниці, де вона головувала переміг Віктор Ющенко. Скільки радості, щастя й сподівань було пов’язано з цією перемогою, а потім жорстокі розчарування, але не в Україні, не в народові. Були обіцянки собі більше ніколи не вірити політикам. В 2013 році ще з більшим ентузіазмом, більшою вірою моя родина  підтримувала Майдан, збирала  та відправляла кошти, теплі речі  і відстоювала все українське у суперечках з проросійськи налаштованими односельцями.  В домі як головний атрибут з,явився державний прапор, і на Новий рік тепер родина з гордістю за столом співає гімн. Я українка і я цим пишаюся!